Андрій Пількевич про формування та розвиток Галицького і Волинського князівств.

Історія Галицького-Волинського князівства органічно продовжує історію Київської Русі. Перш ніж розглядати історію безпосередньо цих князівств в період об’єднання, необхідно розглянути їхній розвиток поодинці. Необхідно сказати, що тільки з середини 12 століття ми можемо говорити про більш-менш автономний розвиток цих князівств. Цьому є багато причин, як економічних, так і військово-політичних. Київ фактично занепадає, він втрачає свій центр, він залишається, звичайно, релігійним центром, але поступово свою політичну роль втрачає. Князі династії Рюриковичів, різних її представників намагаються закріпитися у своїх доменах, починають проводити більш самостійну політику. З економічних причин варто згадати те, що занепадає прадавній торговельний шлях із варяг у греки, який проходив по Дніпру через Київ, і новими потужними торговельними артеріями стають Буг, Дністер. Власне, Волинь, як і Галичина, в своєму географічному розташуванні була набагато важче для спустошування кочовиками, ніж території Київщини і Переяславщини. Також поступово Чернігів втрачає своє колишнє значення, але в системі боротьби за Київський стіл продовжує відігравати важливу роль. Якщо говорити про Галичину, зокрема, то важливу роль відіграло стратегічне розташування цього князівства на торговельних шляхах, важливо також зазначити значні поклади солі, які приносили великі гроші в державну скарбницю князів. Ви знаєте, в середні віки соль – це був стратегічний продукт, оскільки не було холодильників, і всі продукти можна було зберігати лише в гарно засоленому стані, особливо під час походу війська. Ряд інших причин, які в цілому зводяться до необхідності логічного об’єднання цих двох князівств в єдине, і призвели до того, що у 1199 році вони об’єднуються. Але до цього слід розглянути історію кожного з цих князівств окремо.
Почнемо з Галичини. Галичина – це вотчина Ростиславичів. Ростислав, онук Ярослава Мудрого, і всі його нащадки змушені були боротися за владу. Фактично триумвіри, сини Ярослава Мудрого Ізяслав, Святослав і Всеволод, не визнавали влади Ростиславичів, і всі нащадки Ростислава були змушені зі зброєю в руках відстоювати свої права. Основу Галичини складали три головні міста – це Звенигород, Теребовль і Перемишль. Фактично об’єднання Галицької землі відбувається тільки за Володимирка Володоренка.
Володимирко Володаренко в 1140 – 1141 році об’єднує Галичину, переносить центр до Галича і править в цілому досить успішно, але в літописах, на жаль, про цей період ми знаходимо дуже мало свідчень, більшою мірою інформація стосується його сина Ярослава Осмомисла. Взагалі пам’ять про цього правителя Володимирка в цілому в літописній традиції досить негативна. Оскільки, перш за все, тут треба говорити про таку особливість Галицького князівства, як боярство. Мабуть, ніде з усіх руських земель боярство не було настільки сильним. Мабуть, хіба що з Новгородським боярством Галицьке можна було порівняти. Бояри втручалися не тільки в державні справи і інколи напряму могли впливати на рішення князя, змушуючи його чинити ті чи інші дії, але втручалися і в приватне життя. Гарним прикладом може слугувати Ярослав Осмомисл, який був одружений на дочці Юрія Довгорукого, Ользі, але сталося так, що він закохався в Анастасію, представницю одного з боярських родів Галицьких, але досить нового роду. Старі бояри Галицькі не сприймали були дуже вороже до них налаштовані, і ця життєва трагедія завершилася тим, що Анастасію було спалено, а князя бояри ув’язнили. Через певний час бояри відпустили князя на волю, залишили його на правління і дивно те, що Ярослав Осмомисл, сконцентрувавши в своїх руках достатньо велику силу, не помстився цим боярам, що теж свідчить про те, що вони мали досить значний військово-політичний вплив.
Галицьке боярство – це родоплемінна знать, в чому його особливість від бояр інших князів. Фактично князь, який отримував певну вотчину в якомусь з князівств, приводив з собою дружину, і часто бояри з одного князівства переходили в інше, осідали там і князь забезпечував їх землею, вони були повністю залежні від князя. В Галичині була зовсім інша ситуація – це родоплемінна знать, яка сконцентрувала в своїх руках без втручання князя всі великі земельні володіння і почувала себе досить незалежно, запрошуючи часто іноземних правителів або на допомогу скинути, замінити одного князя на іншого, або навіть запрошуючи їх безпосередньо правити у себе. Ярослав Осмомисл – найбільш відомий князь, який найбільше вартий уваги з історії Галичини до об’єднання Галицького і Волинського князівств. Ярослав Осмомисл, будучи фактично васалом Юрія Довгорукого, на собі відчув це в повній мірі. Він змушений був воювати проти Чернігівських князів, проти половців, він змушений був воювати проти Мстислава Другого Ізяславича з династії Мономаховичів – старша гілка, яка тягнеться від Мстислава. Лише після смерті Юрія він відчув певну самостійність, і лише тоді намічається якийсь певний союз Волинського з Галицьким князівством.
Важливо зазначити, що після смерті Ярослава Осмомисла його син Володимир, який був законним сином, та його Ярослав Осмомисл не жалував, він досить довго поневірявся і врешті решт повернувся до Галичини. Ярослав Осмомисл його прийняв назад, але наступником своєї влади він заповідав зробити другого свого сина Олега, від Анастасії, який вважався незаконним сином. Але так чи інакше, ні перший, ні другий з його синів не влаштовував галицьких бояр, і вони спробували вчинити черговий державний переворот. Але справа в тому, що Володимир заручився підтримкою угорського короля Бела Третього, і повернувшись до Галича, він спробував відновити свої права на владу, але у Бела Третього була трошки інша точка зору, і він захотів поставити свого сина Андраша на правління Галичини. Але Володимиру вдалося заручитися підтримкою Фрідріха Барбаросси, також значну роль тут відіграли поляки, які теж надали йому підтримку в ході його спроб закріпитися на Галичині, і також важливу роль тут відіграло те, що він намагався не сильно втручатися в оці чвари в боротьбі за Київський стіл і спокійно собі докняжив до своєї смерті на Галичині. Ярослав Осмомисл проводив досить розумну зовнішню політику. Він прийняв у себе претендента на Візантійський престол Андроніка, який досить довгий час жив у нього при дворі, але не зважаючи на це, він мав військово-політичну угоду з Угорщиною, яка була направлена проти Візантії.
Історія Волинської землі відома досить фрагментарно до середини 12 століття. Фактично Волинь була доменом Київських князів. Можна говорити про те, що ще з періоду тріумвірату старший син Ізяслав не бажав мати окремого князя, навіть підконтрольного собі на Волині, і перетворив Волинь на свій власний родовий домен. В ході міжусобної боротьби, коли Київським князем став Всеволод, він продовжив цю традицію і далі передав цю землю своєму сину Володимиру Мономаху. Від Володимира Мономаха Волинь далі перейшла до його сина Мстислава, і тут починається найцікавіша історія з ранньої передісторії утворення Галицько-Волинської держави, зокрема, що стосується самої Волині.
Якщо брати концептуально, на Русі в цей період роздробленості боролися за Київський престол дві сили. Перша сила – це старша гілка Мономаховичів, яка походить від Мстислава. Після Мстислава Київським князем був його син Ізяслав Другий Мстиславович. Після нього був його син Мстислав Другий Ізяславович, який, власне, і був батьком Романа Великого, Романа Волинського. Друга сила, яка протистояла цій лінії, яка намагалася прийти до влади в Києві – це були Ростово-Суздальські князі, потім Володимиро-Суздальські князі і коаліції таких міст, як Муром, Смоленськ і Полоцьк, які завжди виступали в союзі. Тут варто згадати трьох найголовніших представників. Це молодший син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, славнозвісний засновник Москви. Після нього його син Андрій Боголюбський і брат Андрія Боголюбського, Всеволод Велике Гніздо. Чернігівські князі Ольговичі, Давидовичі були десь посередині в цій боротьбі, приймаючи сторону то одних, то інших, теж неодноразово займали Київський стіл, але концептуальна боротьба за Київ звелася до протистояння оцих двох сил.
Історія Волині – це перш за все, історія дому Мономаховичів лінії Мстислава. Варто сказати, що Ізяслав Другий Мстиславович фактично все життя своє провів у боротьбі за цей Київський стіл. Він був князем Переяславським, князем Волинським. Ізяслав Другий Мстиславович був вигнаний з Києва Юрієм Довгоруким і вже повернувшись з 1151 до 1154 року, вже правив до самої своєї смерті. Його наступник Мстислав Другий Ізяславович теж проводив боротьбу за Київський стіл і в основному опирався на Волинські землі. В ході цієї міжусобної боротьби він також був витіснений із Волині. Як раз тут найцікавіша історія, яка пов’язана із подальшою долею Романа Мстиславича, Романа Великого. Його батько Мстислав Другий Ізяславович змушений був тікати до родичів своєї дружини Агнешки, матері Романа, до Польщі. І фактично Роман 12 років жив у Польщі, виховувався при дворі польських князів. Він потім зберіг оці відносини з Лешком Білим, з Конрадом, які завершилися досить трагічно, але в ході подальшої історії розгортання Волинського князівства Роман неодноразово буде опиратися на сили Лешка Білого. Мстислав Другий Ізяславович зміг повернутися на Волинь, відновити своє княжіння і потім навіть став Київським князем, він правив з перервами.
Мстислав Другий Ізяславович був вигнаний з Києва Андрієм Боголюбським і відновив своє правління тільки в 1170 році, в цьому році він і помер, бувши Київським князем, але помер він у Володимирі на Волині, там і був похований. Його славні походи на половців, його військово-політичний вплив призвів до того, що ще у 1168 році його сина Романа покликали на княжіння новгородці. Облога і взяття штурмом Києва Андрієм Боголюбським – це була величезна поразка старшої гілки роду Мономаховичів по Мстиславу. Але Роман зміг разом з новгородцями відбити суздальські полки, якими командував син Андрія Боголюбського, який прийшов зі своїми союзниками зі Смоленська, Мурома, і там Роман здобув велику славу як воєначальник.
Якщо говорити про союзи, то варто зробити перелік таких міст, таких князівств, які об’єднувалися в ході досягнення своїх військово-політичних цілей. Вже згаданий Юрій Довгорукий і його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Велике Гніздо орієнтувалися, перш за все, на Суздаль, і їхніми союзниками, як правило, завжди був Смоленськ, Муром і Полоцьк. Що стосується Мстиславичей, зокрема, Ізяслава Другого Мстиславича і Мстислава Другого Ізяславича і далі вже його сина Романа, то вони опиралися, перш за все, на Волинь. Починаючи з Мстислава Другого, ми можемо говорити про намічений союз Волинського князівства з Галицьким і завжди Турівським, вони завжди допомагали Волинським князям у боротьбі за цей великокняжий стіл. Давидовичі і Ольговичі Чернігівські досить вдало використовували цю ситуацію, і часто це приносило їм значний зиск, оскільки багато представників їхньої династії обіймало великокняжий Київський стіл. І в певні періоди часу внутрішня боротьба на Русі настільки послаблювала самі князівства, що половці час від часу завдавали страшних руйнувань, але починаючи від Ярослава Осмомисла, можна говорити про певний спокій і стабільність на сході. На північному заході Галицько-Волинське князівство сусідило з Литвою і Польщею, на південному заході з Угорщиною. Тож зовнішня загроза для Галицького і Волинського князівств теж сприяла їх об’єднанню. Звичайно, і спільні цілі в міжусобній боротьбі на самій Русі.