Андрій Пількевич про Галицько-Волинське князівство за правління нащадків Данила Галицького

Після смерті Данила Галицького в 1264 році ми можемо говорити про відносну єдність Галицько-Волинської держави, зокрема його брат Василько Романович продовжив правити в місті Володимирі на Волині, де після його смерті правив з 1269 по 1288 рік його син Володимир Василькович. Володимир Василькович увійшов в історію, як книжник, філософ, він зібрав величезну бібліотеку, він сам, слідуючи традиціям Великого Ярослава Мудрого, переписував книжки вручну, він дуже любив науку, і історики вважають, що саме за цього князя була дописана друга частина Галицько-Волинського літопису.

Що стосується справ державних, державотворчих, ратних, то із нащадків Данила Галицького слід перш за все говорити про його сина Лева, на честь якого Данило заснував славнозвісне місто. Лев правив з 1264 по 1301 роки. З його здобутків можна назвати приєднання Люблінської землі, частини Закарпаття. Історія Галицько-Волинської держави, яка мала собі сусідів Польщу, Угорщину, Литву, яка в цей час тільки починає посилюватися і теж вступить в боротьбу за ці землі. Приєднання земель чи зі сторони Польщі, сучасних українських земель, чи то русичами стародавніми з Галицько-Волинської держави, земель польських, завжди були пов’язані з міжусобними чварами, чи то в Польщі, чи то на території Русі. Як раз приєднання частини Закарпаття і Люблінської землі пов’язані з негараздами і міжусобицями в Польщі. Але, тим не менш, за правління Лева ці землі стають частиною Галицько-Волинської держави. Лев переносить столицю своєї держави до міста Львова, розбудовує його. На сьогодні історики сперечаються, чи дійсно в період правління Лева ми можемо говорити про достатньо потужний економічний вплив цього новоствореного міста, оскільки старий центр, Галич, побудований Данилом Галицьким, Холм – вони, власне, продовжували відігравати досить помітну роль як у військово-політичному, стратегічному, так і економічному відношенні. Що стосується політики Лева стосовно Золотої Орди, то він проводив її достатньо лояльно. В джерелах зафіксовані свідчення участі його військ в ординських походах, і якихось серйозних конфліктів, зіткнень військових Орди із Левом не було, тому що він намагався усіляко цього уникнути. Досить значною ціною матеріальною, власне, данини фінансової як компенсації, так і постачанням, постійним включенням військ до участі у цих походах ординців.

Наступником Лева був Юрій Перший Львович, що правив 1301-1308 роки. Він теж прийняв титул короля Русі. Юрій Перший Львович переніс свою столицю до Володимира Волинського. Найбільш відомою подією його правління є 1303 рік, створення окремої Галицької церковної митрополії з такими єпархіями, як Луцька, Володимирська, Перемишльська, Турово-Пінська. З Константинополя був навіть направлений окремий митрополит, що свідчить про надзвичайно великий вплив цього князівства за правління Юрія Першого Львовича. Його авторитет і церковна історія Русі і України має відгомін як раз з Утворенням цієї митрополії, що неодноразово буде по-різному сприйматися і трактуватися як подальшими поколіннями, так і сучасними істориками, які по-різному оцінюють цю подію і її вплив, навіть до сьогодення.

Стосовно наступників Юрія Першого Львовича, його сини Андрій і Лев ІІ, які правили з 1308 по 1328 рік, в своїй зовнішній політиці орієнтувалися головним чином на Тевтонський Орден, який мав виступити певною противагою впливам Орди. Також Тевтонський Орден розглядався Андрієм і Левом ІІ, як потенційний союзник проти Литви, яка на цей час досить сильно посилювалася. Загинули обидва ці князі у війні з Ордою, були вбиті у битві. Фактично останнім правителем, на якому і переривається рід Романовичів, був племінник цього самого Андрія і Лева ІІ, Юрій ІІ Болеслав, правив з 1323 по 1340 рік. З ім’ям Юрія ІІ Болеслава пов’язана досить цікава історія. Бувши католиком з дитинства, був неодноразово звинувачений боярами в тому, що він намагався поширити католицький вплив на цих землях, хоча, насправді, враховуючи його зовнішню політику, зокрема, конфронтацію із Польщею і Угорщиною, навряд чи це могло мати місце. Він балансував між Ордою, Литвою, Тевтонським Орденом, але стабільно ворогував із Польщею і Угорщиною. В 1340 році він був отруєний боярами, історія ця досить заплутана, але, так чи інакше, рід Романовичів переривається, він був одружений на дочці литовського князя Гедиміна, і подальша історія включення земель Волині і Галичини до складу Польщі, в ході тривалої боротьби з Угорщиною і мирне приєднання Волинської землі до Литви, ці процеси беруть свій початок, по суті, зі смерті Юрія ІІ Болеслава.

Серед згаданих земель, окрім Галичини і Волині, можна згадати і Буковину, яка в цей час відійде до майбутнього Молдовського князівства. Взагалі, період з 1340 по 1387 рік – це період розподілу колишньої Галицько-Волинської держави, її спадщини між цими сусідніми більш потужними державами. Історики сперечаються: з однієї точки зору, можна розглядати занепад Галицько-Волинської держави, як цілком органічний процес, який набув свого логічного завершення. З іншого боку, неодноразово висловлювалися думки про те, що цього можна було уникнути, але історія, на жаль, не знає слова «якби». Неспокійне Галицьке боярство, яке постійно плело якісь інтриги, чвари, влаштовувало заколоти проти князів в Галицькій державі, призвело до того, що міцна князівська влада тут закріплювалася досить важко. Були періоди посилення, були періоди послаблення, але у підсумку, є такі точки зору в історіографії, що фактично місцева знать Галичини скоріше готова була сприймати іноземних властителів в угоду дотримання своїх меркантильних інтересів, ніж дбати про якусь загальнонаціональну користь. Але це, звичайно, досить умовно, тому що, якщо розглянемо історію Русі ширше, не тільки на Захід, але і далеко на Північ, на Схід, то аналогічні процеси відбувалися і там. Але справа в тому, що мова буде йти в Східних землях про постійну татаро-монгольську загрозу, про спустошені землі і там цей процес становлення міцної князівської влади проходив в дещо інших вимірах. Сусідство Галицько-Волинської держави з потужними польськими князівствами Угорським королівством та Литвою, яка посилилася за такої внутрішньої нестабільності, дійсно об’єктивно мало призвести до захоплення цих територій і розподіл між цими сусідніми державами.

В ході подальшої боротьби, що розгорнулася на землях Галичини після смерті Юрія ІІ Болеслава, Угорщина і Польща сперечалися, перш за все, за Галицьку землю. Здавалося, що достатньо міцно угорські феодали вже закріплювалися на землях Галичини, але військове протистояння чашу терезів схилило до польської військової окупації і практично ці землі окуповані польськими військами, вони на багато століть будуть відчувати на собі оці процеси, про які ми будемо говорити далі в період формування вже козаччини, як спротиву ополячення, окатоличення цих земель, на відміну від Волині. Литовці заволоділи цими землями і потім із походом Ольгерда, з приєднанням не тільки Волині, а й Київщини, Чернігівщини, Східного Поділля, в ході славнозвісної Синьоводської битви. Ставлення, сприйняття литовцями руської культури якісно відрізнялося від польського сприйняття, оскільки це було «м’яке» завоювання, і литовці на перших своїх етапах володарювання нічого старого не змінювали і нового не впроваджували.

Галичина стає центром поступового розповсюдження католицизму на Руських землях, і ті процеси, які були характерні для польських земель, не досить швидко, але поступово доходили і до Галичини, що відображалося також на менталітеті місцевого населення. Дійсно, ота певна регіональна специфіка менталітету кожної із земель колишньої Русі і сучасної України накладається певним культурним пластом, де об’єктивно вступають у взаємодію і релігія, і юридична система, яка діяла на території інших західноєвропейських держав. Вже подальша історія виникнення козаччини, боротьби козаків за свої права, боротьби козаків за православну віру, за певне визнання поляками їх, як соціального класу, в сучасній історіографії, і особливо в радянській, ця проблематика досить сильно була пов’язана з релігійним фактором, на який в історичних джерелах ставиться великий акцент.