Андрій Окара про модернізацію

У українського письменника Панаса Мирного є відомий роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Так от, перша назва цього роману – «Пропаща сила». І от таке враження, що Пропаща сила – це карма України останні століття. Ми бачимо, що в Україні виникають колосальні за масштабом, за концентрацією людської енергії і концентрацією надій такі історичні події, і потім, через якийсь час ця розбурхана енергія, вона перетворюється на ніщо. І знову відбувається така ентропія. Ентропія – це коли ти намагаєшся нагріти повітря на вулиці і випалюєш газ або дрова, от грієш повітря на вулиці, а воно чомусь не нагрівається. Так от, і з Україною відбувається така сама халепа. І зараз ми бачимо, що після Майдану, після Небесної Сотні, після тих великих жертв, які були принесені на алтар українського майбутнього. Оце майбутнє все ніяк не настане.

Я гадаю, що українська революція 2013-14 років, яку називають Революцією гідності – це була подія історичного і загальносвітового масштабу. Це не просто одна з таких оксамитових, чи кольорових революцій на пострадянському просторі. Це – революція, яка мала дуже важливе значення для переходу від одного тренду розвитку, від такого модерну і постмодерну до нового тренду, але, як ми бачимо, ці переходи дуже-дуже тяжко даються, вони вимагають жертв, вони вимагають дуже серйозних зусиль. І ми бачимо, що зараз в Україні, як завжди, люди – дуже цікаві, розумні, самодостатні і гарні. Суспільство – дуже таке ефективне. А держава і політична еліта – вони недолугі, вони бездарні, вони ті можливості, які виникають у України, у українського суспільства, вони їх тупо не використовують. Українська революція продемонструвала унікальні приклади самоорганізації суспільної. Багатьом здавалося, що наче вже зараз Запорізька січ оживає в центрі Києва. Але від стадії самоорганізації треба переходити до стадії саморозвитку. Оце, якраз, і є найскладніше.

Я гадаю, що голова проблема сучасної України – це створення суб’єктів розвитку, і перетворення України на державу розвитку – development state. От чим відрізняється Радянський союз від сучасної України, так само, як і від сучасної Росії? Відрізняється тим, що Радянський союз, особливо на початку свого існування, був, якраз державою розвитку. Інша справа, що це була тоталітарна держава, держава-монстр, держава, де війна була головним геном, який створював цю соціальну динаміку, але в такій державі існував суб’єкт розвитку. Це була спочатку ВКПБ, Комуністична партія, це був одноосібно Сталін, це було політбюро і, навіть в ЦК КПСС існував відділ розвитку. Тобто, якраз ті люди, які думали про майбутнє, які думали про цілепокладання. От чим відрізняється ЦК КПСС, навіть після радянської доби, від сучасних партій влади, чи від партії Блоку Петра Порошенко, чи від Єдіной Росії в Росії? Відрізняються тим, що все ж таки в ЦК КПСС існував відділ розвитку, а в цих партіях, вони такого олігархічного типу, в них головний тренд – це споживання.

Головна проблема і сучасної України, і сучасного світу, як такого – це відсутність оцього гену розвитку, це відсутність суб’єктних еліт, які могли б цей розвиток створювати, бути його генератором.

Революція гідності створила для України унікальний трамплін для того, аби перестрибнути одразу в майбутнє. Була прикута вся світова увага до України і, коли у тебе такий кредит довіри, ти можеш робити відносно малими зусиллями те, що в іншій ситуації ти просто ніколи не зробиш. На превеликий жаль, ці можливості з кожним днем просто тануть і зараз вже це вікно можливостей, воно зачиняється, якщо вже взагалі не зачинилось.

Гадаю, Україна мала великі можливості не лише на рівні соціально-політичної та економічної модернізації, а й дуже цікаві можливості на рівні підходу до нового світо будівного или по-русски “миростроительного” проекту. Це якраз та проблема, над якою думають всі розумні філософи. Ну, хто думає про майбутнє, про глобальні тренди розвитку, про те, що таке є благо. І якраз тут дуже цікава ситуація. Зараз колишній проект розвитку, наприклад, проект великого модерну, який був таким трендом розвитку для людства в останні, скажімо, 500 років, починаючи з доби європейського ренесансу, реформації, контрреформації. Це проект, який створив той світ, в якому ми зараз живемо – з національними державами, з раціональним типом мислення, і відповідним таким прохолодним ставленням до релігії. І от якраз цей проект, він у ХХ столітті завершується. Що приходить замість нього? Замість нього приходить постмодерн, але ми бачимо, що за більшістю постмодерністських теорій і практик стоїть, насправді, аж ніякий не постмодерн, а анти модерн, або контр модерн. Від раціонального мислення нас кличуть до ірраціоналізму. Від національних держав, як суб’єктів світової політики ми бачимо, що замість них більш впливовими стають транснаціональні корпорації і такі союзи держав, як той самий ЄС. Ми бачимо, що розмиваються кордони, які, здавалися раніше абсолютними. І от, якраз цей постмодерн – Чи можливо жити в постмодерні? Чи це є такий образ пекла на землі? – ось це якраз дуже складна концептуальна когнітивна проблема. І зараз може йтися про те, що цей постмодерн, він аж ніяк не є таким прекрасним дальокім, що він не є, і не повинен бути орієнтиром розвитку, а що людство повинно шукати шляхи до нових смислів існування, до нових смислів розвитку і до нових уявлень про суспільне і загальне благо.

В принципі, проблема блага, вона є такою наріжною для філософії і цілепокладання, як такого. Навіщо існує людство, куди ми рухаємося, якою Україна повинна бути, такою, чи іншою? Це все проблеми не наукові, це все проблеми філософські, і вони базуються на різному уявленні про те, що є благо, що є добро, а що є зло. Для модерну базовою моделлю управління і базовою соціальною цінністю є уявлення про об’єктно-суб’єктні відносити. Є суб’єкт, а є об’єкти – це пасивні якісь учасники, якихось соціальних процесів. І нові парадигми раціональності, нові парадигми розвитку говорять про те, що всі в пост модерновій ситуації, в пост модерновому світі, всі учасники соціальних відносин здобувають якусь соціальну суб’єктність, чого не було і бути не могло раніше.

Наприклад, раніше, щоб зняти художній фільм, необхідна була велика кіностудія з кілометрами кіноплівки, з проявочними цехами, з великими кінокамерами, з таким заводським виробництвом, і це було неможливо ніяк інакше зробити. Тепер – кожен сам собі режисер. Можна зняти абсолютно непогані якісь відео і стрічки на камеру або на фотоапарат, які можна купити за кілька тисяч доларів в будь-якому магазині, супермаркеті. Тобто, раніше отакими суб’єктами виробництва, суб’єктами розвитку були великі якісь підприємства, заводи. От завод – це базова модель модернової соціальності. Тепер, звичайно, перш за все, через цифрові технології ми приходимо до нового технологічного укладу. І в цьому технологічному укладі кожен амбіційний, амбітний учасник відносин, він стає маленьким суб’єктом процесу. Він сам може знімати відео, він сам може впливати несиметричним чином на дуже складні процеси.

Зараз всі ці управлінські піраміди, які були актуальними за доби модерну, вони стають неефективними і неактуальними, і не конкурентоздатними. Ті, хто зараз намагаються будувати владні піраміди, вони безсилі проти мережевого спротиву. Що, до речі, і довів Майдан в Києві. Янукович, з його владною ієрархією виявився безсилим проти людей, які були запалені ідеєю, які були запалені візією майбутнього, і, які мали між собою не ієрархічні відносини, а такі, горизонтальні. Але проблема виникає в тому, як від цих мережевих стосунків, цієї мережевої організації перейти до саморозвитку? Я гадаю, що Україна зараз ще має шанси наздогнати ті можливості, які відкрились внаслідок революції. Я гадаю, що в Україні зараз є ніші для створення от саме таких суб’єктів. І ці суб’єкти, вони в українському варіанті, мабуть, повинні бути поза державою. Ми бачимо, що там, де за справу береться держава, державні органи, в більшості випадків маємо не просто гальмо, а маємо кроки назад. Тобто, держава – це, навіть, в українському варіанті не гальмо, а така удавка, камінь на шиї, який тебе на дно тягне. Ми бачимо, що навіть ті ж самі волонтери виявилися набагато ефективнішими за українське міністерство оборони, і є навіть такий жарт, що в України немає ядерної зброї, бо волонтерам її ще не замовляли. В цьому, якраз і проявляється нова якість горизонтальних відносин. Але Україні зараз дуже необхідно створення нових точок зростання, нових елітних груп, нових суб’єктів розвитку. Раніше таку функцію, наприклад у 18 столітті, відігравали, скажімо, в європейських країнах масони і масонські ложі. Зараз такими суб’єктами інноваційного розвитку можуть бути люди, які створюють якусь додану вартість і додані смисли, які створюють інновації в будь-яких галузях існування. От зараз люблять говорити про креативний клас, але той же Річард Флорида написав однойменну книгу, він вважав, що креативний клас – це ті, хто працює просто в нематеріальному виробництві. Я б цей концепт розумів би ширше. Це ті, хто створює приклади інноваційного розвитку в абсолютно різних галузях, включаючи, навіть, державу. Тобто, креативні бюрократи, це теж ресурс розвитку.

Ми бачимо зараз в Україні стару еліту, яка стала елітою, завдяки, аж ніяк не інноваційним технологіям, а завдяки торгівлі сировиною, чи торгівлею державою, чи завдяки торгівлі радянською спадщиною. А от розвиток для тих людей, які прагнуть якраз створювати такі точки зростання, він в Україні, на превеликий жаль, обмежений, можливості цього розвитку. Держава повинна була б внаслідок революції перетворитися з держави-бандита на державу-партнера. Ми бачимо, що до цього ще дуже-дуже далеко.

Повертаючись до теми цього світобудівного проекту, слід сказати, що модерністська парадигма, як така, вона була заснована на принципі конкуренції. І принцип домінування, принцип війни всіх проти всіх, яку обґрунтували свого часу якраз такі батьки, засновники проекту модерн – Кант, Декарт та інші. От, всі ці парадигми, вони вже залишаються в минулому. Зараз, в нинішніх умовах, переваги отримує той, хто здатен не на домінування, не на приниження менш здатного, менш конкурентоздатного, а хто здатен до співпраці, хто здатен до синергетичного ефекту, хто здатен до поєднання цих усіх енергій і енергетик різних суб’єктів.

Якщо модерністський світобудівничий проект, заснований на тому, що є суб’єкт і є пасивні об’єкти, то зараз якраз час для таких, хто несе в собі ось цю частину суб’єктності. Тобто, зараз суб’єктами можуть бути всі. Для цього не треба якихось неймовірних зусиль, для цього не треба бути власником заводу або кіностудії. Для цього треба мати візію майбутнього, для цього треба неординарно і креативно мислити. Протилежна ситуація в Росії. В Росії держава завжди була єдиним і головним суб’єктом розвитку. І в Росії можливі модернізації лише зверху. Всі модернізації знизу, вони неможливі апріорі. А зверху, тут логіка модернізації яка? Чому в Росії всі модернізації незавершені і мають фасадний характер? Тому, що на якийсь період існування російська політична еліта розуміє, що, якщо буде й надалі так продовжуватись все, як зараз, то просто це призведе до краху країни і еліта перестане бути елітою. Після Кримської війни в 1850-х роках, еліті Російської імперії стало зрозумілим, що без реформ, без звільнення селян, без радикальних капіталістичних реформ, країна розпадеться і ця еліта перестане бути елітою, або буде просто жебраками. Тому імператор Олександр II іде на реформи, але ці реформи ведуть до радикальної зміни виводу набувачів. Замість феодальних олігархів того часу на перший план починають виходити буржуа, буржуазія, такі незалежні від держави люди. І тому, після вбивства Олександра II, починається доба контр реформ, контр модернізації на чолі з Олександром III. І приблизно так само в сучасній Росії. Після горбачовських і єльцинських реформ, еліта починає розуміти, що вона – еліта феодальна за своїм мисленням, за своєю структурою, то така номенклатура і номенклатурні олігархи. Вони розуміють, що, якщо в Росії зараз будь-яка креативно, інноваційно мисляча людина зможе розвиватися, зможе заробляти, то тоді навіщо потрібні всі ці феодали і номенклатурщики? Навіщо тоді потрібні олігархи, які якраз існують, завдяки тому, що вони захоплюють державу і перетворюють державу в акціонерне товариство? І от після цього починаються контр реформи Путіна. І в Україні ситуація принципово інша. Звичайно, що еліта хоче розвиватися так само, як і в Росії, вона хоче будувати ці піраміди, вона хоче монополізувати сфери, завдяки яким вони отримують свої надприбутки, і вони отримують свій елітний статус. Але в Україні є живе, як то кажуть, громадянське суспільство, здатне до самоорганізації, і яке колись, можливо, буде здатне до саморозвитку. І от якраз таке суспільство воно стає ініціатором реформ знизу. В Росії реформи знизу апріорі або неможливі, або повинно щось таке радикальне трапитись з Росією в її нинішніх кордонах, аби реформи знизу були б ефективними. І в Україні ми бачимо, що є боротьба ось цих олігархічно-феодально-номенклатурних еліт, з одного боку. І, з іншого боку, громадянське суспільство на чолі з новими людьми, на чолі з умовним цим креативним класом, який хоче бути набувачем або бенефіціаром в нових умовах, в умовах постіндустріального технологічного укладу. І ця боротьба, вона, звичайно, дуже жорстка, і, звичайно, що після революції, яку робили, якраз оці нові люди, ми бачимо контрреволюцію старої еліти. Як з цим боротися? Як зробити державу ефективною? Як навчити бюрократів бути креативними бюрократами? Я думаю, що ніяк. Шакали не можуть перетворитися на вовків, апріорі. Просто вони інші за своєю природою, за своєю онтологією. І тому зараз в Україні треба в тих нішах, де це можливо, створювати нові приклади альтернативного життя, альтернативного існування, альтернативної реальності. В Росії таке неможливо апріорі. В Росії навіть є проект Сколково, який повинен бути таким мегатехнопарком, який повинен бути такою російською силіконовою долиною, але цього не слалося. Чому не сталося? Тому що, коли Петро I завозив сюди і утворював в Російській імперії заводи, то на тих заводах працювали дуже часто кріпаки. Тобто розвиток капіталістичних відносин відбувався за рахунок феодальних засобів. От приблизно так само і зі Сколково. Воно повинно було бути місцем для зародження і розвитку стартапів, для розвитку всіх цих IТ-технологій, для розвитку високих технологій, сучасних нанотехнологій, але в ситуації, коли держава все контролює, коли держава єдиний суб’єкт розвитку і вона не створює можливості для інших суб’єктів, тому що вона бачить в цьому серйозну конкуренцію, і держава все контролює, в таких умовах гарні ідеї перетворюються на свою протилежність. В таких умовах і Сколково перетворилось фактично на біржу, знаєте, як Кафа була колись, Феодосія сучасна, такий невільничий ринок, звідки слов’янських рабів продавали кудись далі, на Близький схід, в Азію. І от щось подібне – це Сколково. Замість того, щоб стати “русской силиконовой долиной”, воно стало невольничим ринком, де західні корпорації купують собі спеціалістів з російською освітою, яким пропонується працювати, десь там, на Заході. Ну, для конкретної людини, можливо, це саморозвиток, але для держави це погано, тому що замість того, щоб утворювати тут суб’єкти розвитку, вони, як людський матеріал, працюють десь на дядю. Ми бачимо, що в Україні досить багато розумних айтішників, але чомусь мало корпорацій, які тут відомі по всьому світу, які можуть вважатися українськими аналогами силіконової долини чи ще чогось. Навіть одна відома і досить популярна у Східній Європі комп’ютерна гра була з самого початку створена в Україні, а потім, коли українська держава почала цю корпорацію пресувати, вона переїхала до Білорусі, і в Білорусі Лукашенко, дійсно, створив для них умови для розвитку, і тепер це вважається білоруська гра, білоруська корпорація. Вона приносить сотні мільйонів євро на рік до білоруського бюджету, ну, і до України, вже не має ніякого відношення. Тобто, дійсно, українська держава повинна якісно змінитися. Інша справа, хто її здатен змінити? Ми бачимо, що працююча політична еліта апріорі не здатна і не зацікавлена в таких змінах. В таких змінах зацікавлені амбітні якісь окремі люди, амбітні партії. Але ми бачимо, якраз питання суб’єкту змін, суб’єкту реформ, суб’єкту розвитку – це, насправді, питання дуже складне для осмислення. Чому? Тому, що суб’єктність, як така, це – щось, що неможливо осягнути на раціональному рівні. От ти стаєш суб’єктом, ти стаєш батьком для якихось процесів, ти народжуєш якісь нові реальності і це щось подібне, знаєте, якась божественна іскра. Інакше це не можна пояснити. Тому що суб’єкта, насправді, не можна створити. Насправді, можна суб’єктним людям, амбітним політичним силам можна створити умови для їхнього розвитку, і для того, аби ця суб’єктність розвивалася і якось виливалася в нову якість існування. А якщо ти не звик бути суб’єктом розвитку, якщо ти не звик бути гравцем, то ти тоді або глядач, або м’яч, по якому б’ють інші гравці.

В України так складалась історія, що Україна не була суб’єктом довгі століття, і не була суб’єктом міжнародного розвитку, міжнародних відносин із зрозумілих причин. І от якраз цього суб’єктного інстинкту не вистачає і у політичної еліти. Ми бачимо, що Україна довгі століття розвивалась не як гравець, а як глядач, а скоріше, як м’яч, по якому б’ють інші гравці. І тому ця суб’єктність, ця божественна іскра – це головна проблема. Де її взяти і як з цієї іскри роздути таке полум’я, вогнище – це дуже складна, не лише наукова, політична, чи політологічна проблема, а проблема онтологічна. Як розвити ті якості, яких в організмі, насправді, дуже мало.

Я гадаю, що зараз пошуки ці критичної маси нових людей, нових політичних проектів – це, якраз, головний тренд українського розвитку, і створення нових соціальних суб’єктів, я підкреслюю, не нових політичних партій, партія – це не суб’єкт, це лише інтерфейс, один з інтерфейсів, а от, якраз вирощування цих нових якостей суспільних, вирощування нових людей і розвиття суб’єктності – це якраз те, що повинно бути головним трендом розвитку в Україні. Але проблема, як завжди, немає точки опори, спираючись на яку можна цю реальність перетворити. Майдан був якраз такою точкою опори, але зараз ті нові якості, ті нові люди, які там виникли, ті нові суспільні форми існування, я маю на увазі, і волонтерство, і багато таких феноменів горизонтальної інтеграції, оце все повинно бути тою критичною масою, тим середовищем, в якому і може кристалізуватися нова Україна. І, якщо ці процеси будуть розвиватися активно, то це буде приклад не лише для пострадянського простору, не лише для Росії, а, можливо, і для всього світу.