Анастасія Розлуцька. Суспільство частково виконує функції, які має виконувати держава.

Вже більше чьотирьох років Анастасія займається організацією і координацією безкоштовних курсів української мови. Курси діють у багатьох містах України, також у областях військового конфлікту. Про те, як і навіщо виникла ідея курсів, труднощі та успіхи проекту Анастасія розказала в студії IDEALIST.media.

Займаюсь я четвертий рік поспіль безкоштовними курсами української мови. Спочатку ми стартували як проект, проект передбачав початок і завершення, зараз ми перетворилися на повноцінний волонтерський рух “Безкоштовні курси української мови”. Це ініціатива, яка функціонує на сьогодні у 25 містах і містечках України, де є відкриті наші курси. Десь вони функціонують більш злагоджено, багато долучається слухачів, а десь, скажімо, менше слухачів, менше людей приходить. Все це, звісно, залежить від викладача, від координатора, який займається тими чи іншими групами, також територіально залежить. Наприклад, в Тернополі і у Львові  у нас працюють курси для переселенців, внутрішньо переміщених осіб, тому що є такий запит, було від них таке прохання і ми зробили. Але у нас вийшов соціальний проект, як внутрішня адаптація. Тому що ми з ними проводили не лише курси української мови як такої, але передусім це українська література, українська історія, історія міста, ходили на фільми, розповідали історію Львова, Тернополя і так далі. Це був курс соціальної адаптації для них. Але другий рік поспіль ці курси існують і розвиваються у Львові і Тернополі. Маємо інші курси, скажімо, на сході, це є Краматорськ, це є Костянтинівка, це є Дружківка, це є Покровськ, нещодавно стартували. Там дуже ініціативні громади, у нас там викладачі і координатори, всі працюють на волонтерських засадах. Скажімо, щороку ми там набираємо по дві групи, це до тридцяти осіб. Багато це чи мало, на сьогодні стільки є. Але наші курси не обмежуються тим, що ми просто вивчаємо мову, тому що ми, коли говоримо, що ми навчаємо української мови російськомовних українців, то йдеться про те, що ми не так вчимо їх мови, як ламаємо мовний бар’єр. Тому що в Україні, я не думаю, що є люди, які взагалі не знають української мови, якщо ми не говоримо про іноземців. Знають українську мову, розуміють, але немає досвіду спілкування, не мають мовного оточення і, відповідно, мовний бар’єр важко подолати за допомогою навіть того самого телевізору, навіть якщо ти читаєш книжки, слухаєш українську музику, це важко зробити, тому ми витворюємо таке мовне середовище, комфортне, де ти можеш прийти, говорити – помилятися, говорити – помилятися, нарешті заговорити, як ми кажемо, літературною українською мовою. Попри те, що в українському суспільстві у нас не дуже толерантні люди, не готові сприймати, коли людина говорить з помилками, кажуть, що ти краще балакай російською, тому ми створюємо ці комфортні середовища і намагаємось людині задовільнити його цікавість, його інтерес. І маємо вже певні результати – це 1700 вручених сертифікатів, людей, які успішно закінчили курси. Вони відвідали 80% занять і склали випускний тест. Найбільше у нас охочих, звісно, у Києві, і ця цікавість невпинно росте. У нас не тільки запит на вивчення української, у нас ще є запит на підготовку до ЗНО. Тепер у нас з’являється багато іноземців, які хочуть вивчати українську мову. Безкоштовні курси української мови – це той проект, який частково, або навіть в повній мірі виконує функцію держави. Тому що у нас, наприклад, не діють курси, як безкоштовні курси польської, чеської мови в Україні. Я зараз не знаю про подібні курси, які б могли існувати за кордоном, ініціатива йшла би від держави, вони би там реалізовувались, не те що говорити про Україну, що у нас такі курси діють. Діють такі курси по підготовці тільки в університетах і в школах.
Ідея курсів з’явилася після мовного Майдану, який тоді не був почутий і, власне, був прийнятий одіозний законопроект Ківалова – Колісниченка, який почав потім впроваджуватися в життя, то що залишалося робити. Тому виникла така ідея, і вона, власне, належить Олесю Донію, він запропонував дві ідеї – безкоштовні курси української мови та Відкритий університет. Відкритий університет прижився та функціонує собі спокійно в різних регіонах, а от курси потребували певної організації, певної координації. Треба було написати концепцію, для чого ми це робимо, потім придумати програму, в якій би зазначалося, що ми вчимо, як ми вчимо. Я консультувалася з Міністерством освіти, і  ми дійшли певної згоди, розробили програму на 36 академічних годин вивчення української, як іноземної, незважаючи на те, що ми навчаємо російськомовних українців, які вже розуміють мову. Попри те, ми зупинилися на вивченні української, як іноземної, просто ми не починали там з алфавіту, хоча є групи іноземців, де ми починаємо з алфавіту. Але коли ми працюємо з українськими групами, звісно, що більше уже вивчаємо граматику, лексику і так далі. Особливий акцент на розмовну мову, граматику також охоплюємо, але акцент на мову. Курси – це не лише вивчення мови, як я вже говорила, йдеться і про вивчення української сучасної літератури, тому що, я не побоюся це сказати, були в нас люди, які приходили і перший раз в житті, напевно, почули, що є така сучасна українська література, що вона живе, що її можна читати, вивчати і знайомилися з творами сучасних українських письменників. Тому що в рамках курсів ми ще робимо окремі акції, наприклад, зараз до Різдвяних свят, до Святого Миколая ми робимо калачики на схід. Також у нас є ще така акція, як «Книжковий форум на колесах», що мають на меті відродити українську культуру, передусім на сході, на півдні, на півночі і донести туди українську книжку, українську літературу, також ми говоримо про історію. Можливо, не в таких об’ємах, в яких би нам хотілося, але про це також.
Комунікація з органами державної влади є достатньо складною. Це не одна і навіть не дві зустрічі для того, щоб добитися певного результату. На сьогодні ми маємо єдине місто, де курси відбуваються завдяки підтримці місцевої влади – це місто Покровськ. В Києві ми отримали допомогу, у нас була зустріч з В’ячеславом Кириленком, і завдяки його підтримці, його слову, нам надали приміщення, принаймні, до нас перетелефонували бібліотеки і сказали, що з 2017 року вони готові надавати свої приміщення для того, щоб відбувалися наші курси. Тому що курси – це є координатор, це є викладачі і це є приміщення, все це безкоштовно, це така умова, передумова, тому що нам не має з чого платити, ми не заробляємо. Хоча, звісно, я вже зараз думаю про те, що якщо є такий попит на українську мову, очевидно, що ми будемо переходити на інший формат, тому що чотири роки існує вигорання, відтік волонтерів, є збої в проекті, наприклад, в деяких містах, тому очевидно, що ми будемо запускати паралельно, але вже це не буде в рамках, звісно, безкоштовних курсів, безкоштовні курси будуть залишатися в тому форматі, в якому вони існують, але паралельно будемо запускати і платні курси, тому що ми не можемо зараз в Києві, наприклад, задовільнити всіх охочих, які хочуть вивчати українську мову. Цього року це було 700 осіб, які записалися, тому у нас будуть вводитися вступні тести і ще деякі критерії для відбору слухачів на безкоштовні курси української мови.
В тих містах, в яких зараз працюють курси вже після тих військових дій, в період вже війни, яка зараз триває на сході, курси в 2013 році працювали в Луганську, Донецьку та Севастополі. В Луганську вони працювали не лише як курси, там ще готували і до Зовнішнього незалежного оцінювання. В Донецьку там було дві групи, і в Севастополі також працювали дві групи. Звісно, коли Росія окупувала територію, то курси там перестали функціонувати, координатори та викладачі переїхали чи то до Києва, чи до Івано-Франківська. Наприклад, курси, які відкриваються в таких маленьких містах, як Краматорськ, Слов’янськ, не знаю, чи їх можна назвати маленькими, в цих містах почали вже в період війни, після звільнення. Зразу ми приїхали в Слов’янськ і стартували там з курсами, відразу ми відкрили у Слов’янську, він був першим містом. Ми передали туди понад п’ять тисяч книжок, на звільнені території, які ми збирали в Києві і туди везли, і в училища, і в університети передавали. Спочатку туди ми везли прапори, бо нас майже всі просили привезти українські прапори, бо їх там не було. можливо, я зараз все не згадаю, що ми робили, але я скажу так, що ситуація змінилася після мого першого приїзду до того ж самого Слов’янська та Краматорська. Зараз мені там набагато комфортніше і зручніше, я себе почуваю, як вдома. Бо, коли ми приїхали, коли тільки зайшли українські війська, ми десь через три – чотири дні ми їздили туди з Марією Томак, то якось на нас дуже так споглядали, як слово підібрати, недобре. Зараз так не можу сказати, тому що це став наш постійний маршрут, ми їздили туди-сюди, зараз рідше їздимо, але продовжуємо це робити. Але ми працюємо там з надзвичайно прекрасними людьми. Наприклад, в Костянтинівці координує курси переселенка Наталя Шевченко з Макіївки, в Краматорську координатор і викладач переселенка з Ясинуватої – це люди, які взяли на себе таку ношу, таку велику відповідальність, тому що вони не тільки цими курсами займаються, вони ще займаються допомогою армії, вони займаються допомогою дітям в дитячих будинках. Вони кажуть: «А хто, як не ми», – тому тягнуть найбільше, наша допомога з Києва мізерна.